Верховний Суд про обов’язки державного реєстратора: чи можна покладати на заявника наслідки неналежного оформлення реєстраційної процедури?
Постанова Верховного Суду від 15 вересня 2026 року у справі № 420/21964/23
Верховний Суд розглянув спір щодо порядку виправлення технічної помилки у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, повноважень державного реєстратора та меж відповідальності заявника за дотримання процедури державної реєстрації.
Ключовий висновок суду полягає в тому, що заявник не зобов’язаний самостійно формувати та реєструвати заяву в базі даних заяв Державного реєстру прав. Такий обов’язок покладений на державного реєстратора або, у передбачених законодавством випадках, на адміністратора центру надання адміністративних послуг.
Водночас неналежне виконання суб’єктом владних повноважень своїх процедурних обов’язків не може створювати негативних наслідків для заявника та бути самостійною підставою для відмови йому в судовому захисті.
1. Обставини справи
Позивачем у справі виступив Державний навчальний заклад «Одеський центр професійно-технічної освіти», який звернувся до суду з вимогами щодо оскарження відмови у виправленні технічної помилки в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Спір виник навколо функціонального призначення будівлі гуртожитку літ. Г, розташованого за адресою: Одеська область, Одеський район, село Іллічанка, вулиця Паустовського, 12-А.
03 липня 2019 року Міністерство освіти і науки України видало наказ № 929 «Про закріплення державного майна за Державним навчальним закладом «Одеський центр професійно-технічної освіти», яким закріпило за навчальним закладом відповідне державне майно на праві оперативного управління, зокрема гуртожиток.
16 вересня 2019 року державний реєстратор Красносільської сільської ради зареєстрував за навчальним закладом право оперативного управління нерухомим майном, до складу якого входили:
учбовий корпус літ. А;
суспільно-побутовий комплекс літ. Б;
майстерня літ. В;
гуртожиток літ. Г;
склад літ. Е;
огорожа 1-5;
вимощення літ. І.
Водночас у відомостях Державного реєстру прав відповідний об’єкт було відображено як нежитлову будівлю.
Позивач вважав, що під час первинної державної реєстрації було допущено технічну помилку, оскільки гуртожиток має житлове функціональне призначення, а тому відповідні відомості Реєстру потребують виправлення.
06 квітня 2023 року навчальний заклад направив державному реєстратору заяву про виправлення технічної помилки, в якій просив змінити функціональне призначення гуртожитку з нежитлової будівлі на житлову.
04 травня 2023 року Красносільська сільська рада повідомила про відсутність документа, який підтверджував би повноваження заявника представляти інтереси Міністерства освіти і науки України. Після цього 04 липня 2023 року позивач подав повторну заяву, долучивши довіреність МОН України від 30 червня 2023 року.
Однак 31 липня 2023 року Красносільська сільська рада листом № 1635/05-10/1785 повідомила про неможливість внесення відповідних змін.
Серед аргументів ради зазначалися:
гуртожиток є частиною комплексу нежитлових будівель і не може класифікуватися окремо;
технічний паспорт не містить відомостей про житлову площу;
зміна функціонального призначення об’єкта з нежитлового на житлове потребує відповідних дозвільних документів.
Не погодившись із такою відповіддю, навчальний заклад звернувся до адміністративного суду.
2. Позиції судів попередніх інстанцій
Під час розгляду справи суди попередніх інстанцій дійшли різних висновків.
Одеський окружний адміністративний суд рішенням від 25 серпня 2025 року частково задовольнив позов.
Суд визнав протиправною бездіяльність державної реєстраторки Антоненко І.О. щодо розгляду заяви від 06 квітня 2023 року та зобов’язав її розглянути цю заяву з урахуванням правової позиції, викладеної в судовому рішенні. Водночас суд відмовив у задоволенні вимоги про безпосереднє визначення статусу гуртожитку як житлової нерухомості.
Обґрунтовуючи своє рішення, суд першої інстанції зазначив, що державна реєстраторка не виконала передбачених законодавством процедурних дій щодо розгляду заяви, зокрема не забезпечила її формування та реєстрацію в базі даних заяв. П’ятий апеляційний адміністративний суд постановою від 05 березня 2026 року скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у задоволенні позову повністю.
Апеляційний суд виходив із того, що позивач не звертався безпосередньо до державного реєстратора для формування заяви в базі даних Державного реєстру прав, а листи Красносільської сільської ради не є рішеннями державного реєстратора у сфері державної реєстрації прав. Не погодившись із таким висновком, навчальний заклад подав касаційну скаргу до Верховного Суду.
3. Правова позиція Верховного Суду
Розглянувши касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував норми матеріального та процесуального права.
Суд касаційної інстанції наголосив на кількох принципових аспектах, які мають значення для практики державної реєстрації речових прав.
3.1. Хто зобов’язаний формувати та реєструвати заяву в Державному реєстрі прав?
Одним із ключових питань справи стало визначення того, на кого саме закон покладає обов’язок формування та реєстрації заяви в базі даних заяв Державного реєстру прав.
Верховний Суд проаналізував положення Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», Порядку № 1127 та Порядку № 1141.
Відповідно до частини першої статті 11 Закону № 1952-IV державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Пунктом 8 Порядку № 1127 передбачено, що державний реєстратор за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав формує та реєструє заяву в базі даних заяв за умови оплати послуг за державну реєстрацію прав у повному обсязі та встановлення особи заявника.
Крім того, відповідно до пункту 10 Порядку № 1127 державний реєстратор під час формування та реєстрації заяви виготовляє електронні копії поданих документів шляхом їх сканування та долучає до відповідної заяви. Пунктом 5 Порядку № 1141 також передбачено, що у базі даних заяв формуються та/або реєструються заяви у сфері державної реєстрації прав із присвоєнням кожній окремій заяві реєстраційного номера та фіксуванням дати і часу реєстрації. Важливим є й те, що абзац третій підпункту 1 пункту 6 Порядку № 1141 прямо передбачає формування заяви щодо виправлення технічної помилки у відомостях Державного реєстру прав.
Проаналізувавши наведені положення, Верховний Суд сформулював принциповий висновок: Заявник не зобов’язаний самостійно формувати та реєструвати заяву в базі даних заяв. Виконання цих дій після звернення особи з відповідним пакетом документів закон покладає на державного реєстратора або, у встановлених випадках, на адміністратора центру надання адміністративних послуг.
Цей висновок безпосередньо наведений у пункті 58 постанови.
Суд також звернув увагу на пункт 26 Порядку № 1127, відповідно до якого державна реєстрація прав може проводитися через центри надання адміністративних послуг.
У такому випадку адміністратор центру виконує фронт-офісні функції: приймає документи, забезпечує формування заяв у базі даних за допомогою програмних засобів Державного реєстру прав та видає документи.
Отже, покладати на заявника відповідальність за те, що державний реєстратор не сформував та не зареєстрував заяву, є неправомірним. Саме тому Верховний Суд у пункті 59 постанови визнав необґрунтованим висновок апеляційного суду про недотримання позивачем процедури державної реєстрації з тієї підстави, що заяву не було сформовано в базі даних заяв.
3.2. Принцип належного урядування: орган влади не може перекладати власні процедурні недоліки на заявника
Окрему увагу Верховний Суд приділив принципу належного урядування (good governance). У пунктах 60–65 постанови суд наголосив, що державні органи та посадові особи повинні діяти послідовно, своєчасно та відповідно до встановлених процедур. Зокрема, у Рішенні Другого сенату Конституційного Суду України від 16 листопада 2022 року № 9-р(ІІ)/2022 зазначено, що помилкові рішення і дії державного реєстратора не можуть спричиняти недомірні негативні наслідки для особи (абзац перший підпункту 4.11 пункту 4 мотивувальної частини).
Аналогічний підхід простежується у практиці Європейського суду з прав людини.
У рішенні у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04) ЄСПЛ наголосив на особливій важливості принципу належного урядування. Зокрема, у пункті 70 рішення зазначено, що державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб, а також забезпечувати внутрішні процедури, які мінімізують ризик помилок та сприяють юридичній визначеності у цивільних правовідносинах.
Верховний Суд також звернувся до рішення Суду Європейського Союзу від 15 січня 2026 року у справі Imballaggi Piemontesi Srl v Autorità Garante della Concorrenza e del Mercato (AGCM), C-588/24, ECLI:EU:C:2026:14, у якому право на належне адміністрування розглядається як загальний принцип права Європейського Союзу (пункт 44).
На підставі зазначеної практики Верховний Суд сформулював важливий висновок:
Недотримання суб’єктом владних повноважень покладених на нього процедур щодо формування та реєстрації заяви саме собою не може створювати негативних наслідків для заявника, який виконав покладені на нього законом вимоги.
Цей висновок закріплений у пункті 65 постанови. Таким чином, помилки в організації роботи державного органу, неналежне опрацювання звернень або невиконання посадовими особами своїх процедурних обов’язків не повинні ставати перешкодою для реалізації прав особи.
3.3. Орган місцевого самоврядування не може підміняти державного реєстратора
Ще одним важливим питанням стало розмежування повноважень органу місцевого самоврядування та державного реєстратора. Верховний Суд звернув увагу на положення статті 6 Закону № 1952-IV, відповідно до якої виконавчі органи сільських, селищних та міських рад належать до суб’єктів державної реєстрації прав. Водночас частина перша статті 11 Закону № 1952-IV встановлює, що рішення за результатами розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав приймає саме державний реєстратор.
Тобто статус суб’єкта державної реєстрації прав не означає, що відповідна рада може самостійно підміняти державного реєстратора та приймати замість нього рішення щодо реєстраційних дій. У пунктах 72–81 постанови Верховний Суд розмежував повноваження відповідних суб’єктів. Зокрема, суд установив, що відділ «Центр адміністративних послуг», у якому працює державна реєстраторка Антоненко І.О., є структурним підрозділом Красносільської сільської ради.
Отримавши 06 квітня 2023 року звернення, адресоване державному реєстратору, Красносільська сільська рада не мала правових підстав розглядати його по суті від власного імені. Таке звернення підлягало належному процедурному спрямуванню уповноваженій особі для вирішення питання щодо його прийняття та оформлення відповідно до законодавства у сфері державної реєстрації прав. Цей підхід узгоджується з положеннями Закону України від 06 вересня 2012 року № 5203-VI «Про адміністративні послуги».
Так, відповідно до абзацу 2 частини шостої статті 12 Закону № 5203-VI надання адміністративних послуг, суб’єктом надання яких є відповідна рада, її виконавчі органи або посадові особи, здійснюється виключно через центр надання адміністративних послуг.
Частина восьма статті 12 Закону № 5203-VI забороняє суб’єктам надання адміністративних послуг приймати заяви та видавати результати надання адміністративних послуг поза відповідними центрами, їх територіальними підрозділами та віддаленими робочими місцями адміністраторів, крім передбачених законом випадків.
Крім того, пункт 2 частини четвертої статті 13 Закону № 5203-VI відносить до основних завдань адміністратора прийняття документів, необхідних для надання адміністративних послуг, їх реєстрацію та подання відповідному суб’єкту надання адміністративних послуг не пізніше наступного робочого дня після їх отримання.
Отже, орган місцевого самоврядування не вправі підміняти державного реєстратора під час вирішення питань, які належать до його компетенції. Верховний Суд також підкреслив, що лист Красносільської сільської ради від 31 липня 2023 року не є рішенням державного реєстратора. Тому викладені в ньому мотиви щодо неможливості зміни функціонального призначення гуртожитку не можуть замінювати собою рішення, ухвалене за результатами належного розгляду заяви у сфері державної реєстрації прав.
3.4. Надсилання заяви поштою: чи виникає обов’язок у державного реєстратора?
Важливим є також висновок Верховного Суду щодо правових наслідків надходження заяви, направленої засобами поштового зв’язку. У пункті 85 постанови суд зазначив, що саме по собі надходження до державного реєстратора заяви, надісланої поштою, не зобов’язувало його сформувати таку заяву в базі даних заяв. Це пов’язано з тим, що пункт 8 Порядку № 1127 у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, пов’язував формування та реєстрацію заяви з оплатою послуг за державну реєстрацію прав у повному обсязі та встановленням особи заявника.
Відповідно до частини шостої статті 34 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент виникнення спору) за виправлення технічної помилки, допущеної з вини заявника, справляється адміністративний збір у розмірі 0,04 прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Водночас Верховний Суд наголосив на принциповій різниці між відсутністю автоматичного обов’язку зареєструвати отримане поштою звернення та обов’язком забезпечити його належне процедурне опрацювання.
Одержання звернення, адресованого державному реєстратору та такого, що стосувалося його компетенції, зумовлювало обов’язок забезпечити його належне процедурне опрацювання. Таким чином, державний реєстратор не може просто залишити звернення без належного реагування, посилаючись на те, що заяву не було сформовано в електронній базі.
3.5. Чи може технічну помилку виправити інший державний реєстратор?
У пункті 90 постанови Верховний Суд роз’яснив порядок застосування частини другої статті 26 Закону № 1952-IV. За загальним правилом технічну помилку виправляє державний реєстратор на підставі заяви особи, відомості про речові права якої містять таку помилку.
Виправлення помилки саме тим державним реєстратором, який її допустив, вимагається лише у випадку, передбаченому пунктом 2 частини сьомої статті 37 цього Закону, тобто тоді, коли відповідне рішення ухвалює Міністерство юстиції України за наслідками задоволення скарги на рішення, дії або бездіяльність у сфері державної реєстрації прав.
Відповідно до цього Верховний Суд у пункті 91 постанови дійшов висновку, що заявник не позбавлений можливості звернутися із заявою про виправлення технічної помилки до іншого державного реєстратора відповідного суб’єкта державної реєстрації прав. Однак наявність такої можливості не звільняє державного реєстратора, якому було адресовано первинну заяву, від обов’язку належно її опрацювати.
3.6. Належний відповідач та можливість виходу суду за межі позовних вимог
Окрему правову позицію Верховний Суд сформулював щодо належного способу судового захисту. Суд установив, що позивач звернувся із заявою від 06 квітня 2023 року безпосередньо до державного реєстратора, однак відповідь на звернення надала Красносільська сільська рада. Водночас рішення за результатами розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав належить до компетенції державного реєстратора.
У зв’язку із цим Верховний Суд погодився з висновком суду першої інстанції про те, що державна реєстраторка Антоненко І.О. є належним відповідачем у справі. Особливе значення має застосування частини другої статті 9 КАС України, яка передбачає можливість виходу суду за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав та інтересів особи. У цій справі позивач первинно оскаржував відповідь Красносільської сільської ради від 31 липня 2023 року.
Проте суд першої інстанції встановив, що раніше подана заява від 06 квітня 2023 року, адресована державному реєстратору, залишилася нерозглянутою. Тому з метою ефективного захисту прав позивача суд визнав протиправною бездіяльність державної реєстраторки та зобов’язав її розглянути відповідну заяву.
Верховний Суд визнав такий підхід правомірним. У пункті 98 постанови суд зазначив, що вихід за межі позовних вимог був необхідним для ефективного захисту прав позивача та відповідає пункту 4 частини другої статті 245 КАС України.
Додатково Верховний Суд звернувся до практики ЄСПЛ.
У рішенні у справі «Касандяк проти України» (Kasandyak v. Ukraine, заява № 66128/16) ЄСПЛ наголосив на важливості позитивного обов’язку держави сприяти встановленню правильного відповідача, коли орган державної влади несе відповідальність за завдану шкоду (пункт 17). ЄСПЛ також визнав надмірно формальним підхід, за якого особа фактично позбавляється практичного та ефективного доступу до суду через неправильне визначення відповідача (пункти 20, 21). Отже, процесуальні питання не повинні ставати формальною перешкодою для реального поновлення порушених прав.
3.7. Чи є повноваження державного реєстратора дискреційними під час виправлення технічної помилки?
Одним із найважливіших висновків постанови є розмежування дискреційних повноважень державного реєстратора та його обов’язку діяти відповідно до закону.
Суд першої інстанції відмовив у задоволенні вимоги про зобов’язання визначити статус гуртожитку як житлової нерухомості, зокрема посилаючись на дискреційний характер повноважень державного реєстратора.
Однак Верховний Суд визнав такий мотив помилковим.
У пунктах 106–115 постанови суд детально проаналізував поняття дискреційних повноважень. Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 вересня 2024 року у справі № 990/167/24 зазначено, що дискреційні повноваження передбачають можливість вибору одного з декількох альтернативних варіантів управлінських рішень, кожен із яких є законним.
У постанові Верховного Суду від 15 грудня 2021 року у справі № 1840/2970/18 також наголошено, що якщо законодавство передбачає прийняття лише конкретного рішення, це є не реалізацією дискреції, а виконанням обов’язку. Крім того, суд послався на Рекомендацію Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 від 11 березня 1980 року щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень. Застосовуючи наведені підходи, Верховний Суд дійшов висновку, що частина друга статті 26 Закону № 1952-IV не надає державному реєстратору можливості на власний розсуд обирати, виправляти чи не виправляти встановлену технічну помилку.
Якщо державний реєстратор у передбаченому законом порядку встановив наявність технічної помилки, він зобов’язаний її виправити.
Відмовити у виправленні він може лише з підстав, передбачених законом, із наведенням вичерпного переліку обставин, що стали підставою для прийняття відповідного рішення, та обґрунтуванням їх застосування (пункт 23 Порядку № 1127).
При цьому відповідно до абзацу 5 пункту 37 Порядку № 1141 наявність технічної помилки, допущеної під час попередніх реєстраційних дій, державний реєстратор встановлює на підставі документів, які підтверджуються матеріалами відповідної реєстраційної справи.
Отже, йдеться про перевірку відповідності внесених до Реєстру відомостей документам, поданим для державної реєстрації, а не про вільний вибір державного реєстратора. Водночас Верховний Суд зробив важливе уточнення: відсутність дискреційних повноважень не означає, що суд може самостійно встановити наявність технічної помилки без попередньої перевірки документів реєстраційної справи.
3.8. Недоліки документів заявника: зупинення розгляду заяви чи відмова?
У пункті 117 постанови Верховний Суд відхилив аргументи відповідачів щодо невідповідності заяви вимогам до оформлення документів у сфері державної реєстрації прав. Суд наголосив, що виявлення недоліків у поданих документах не дає державному реєстратору права залишати заяву без належного процесуального реагування. У такому випадку він зобов’язаний діяти відповідно до передбаченої законом процедури.
Зокрема, стаття 23 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) передбачала можливість прийняття рішення про зупинення розгляду заяви із зазначенням відповідних вимог до заявника. Також у разі наявності законних підстав державний реєстратор може прийняти рішення про відмову, навівши вичерпний перелік обставин, які стали підставою для його прийняття.
Таким чином, навіть за наявності недоліків у документах заявника державний реєстратор повинен діяти виключно в межах установленої законодавством процедури.
Верховний Суд також урахував практику ЄСПЛ щодо неприпустимості надмірного формалізму. У рішенні у справі «Церква “Слово життя” християнської віри в Європі та Симонян проти Вірменії» (Word of Life Church of Christians of Evangelical Faith in Armenia and Simonyan v. Armenia, заява № 30817/13, пункт 36) зазначено, що надмірно суворе застосування процедурних правил може перешкодити практичному та ефективному доступу до суду. Відповідно, процедурні вимоги не повинні застосовуватися таким чином, щоб особа фактично втрачала можливість реалізувати своє право через недоліки в організації роботи державного органу.
4. Чому Верховний Суд не зобов’язав внести зміни до Державного реєстру?
Попри визнання бездіяльності державної реєстраторки протиправною, Верховний Суд погодився з відмовою в задоволенні вимоги про безпосереднє внесення до Державного реєстру прав відомостей про житлове призначення гуртожитку. Цей висновок має принципове значення для розмежування повноважень суду та державного реєстратора.
Відповідно до частини четвертої статті 245 КАС України суд може зобов’язати суб’єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб’єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.
Однак у цій справі державна реєстраторка взагалі не розглянула заяву від 06 квітня 2023 року по суті. Також не було проведено перевірку матеріалів реєстраційної справи щодо реєстраційної дії від 16 вересня 2019 року на предмет відповідності внесених відомостей документам, які подавалися для державної реєстрації.
У пункті 124 постанови Верховний Суд зазначив, що питання щодо:
матеріальних характеристик нерухомого майна;
співвідношення класів будівель за Класифікатором ДК 018-2000;
віднесення гуртожитку у складі комплексу будівель до житлового або нежитлового фонду;
розмежування технічної помилки та зміни функціонального призначення об’єкта нерухомості підлягають первинному вирішенню державним реєстратором під час розгляду заяви по суті.
Тому безпосереднє зобов’язання внести до Державного реєстру прав запис про житлове призначення гуртожитку означало б, що суд самостійно здійснює класифікацію об’єкта нерухомості та підміняє державного реєстратора. Відповідно, така вимога була передчасною.
Важливо також, що Верховний Суд не надав правової оцінки доводам сторін щодо застосування конкретних кодів класифікації за ДК 018-2000, положень Закону № 1871-IX та Постанови КМУ № 796. Як зазначено у пункті 126 постанови, ці питання належать до компетенції державного реєстратора під час розгляду заяви по суті на підставі документів реєстраційної справи.
Отже, Верховний Суд не встановив, що спірний гуртожиток обов’язково повинен бути зареєстрований як житлова нерухомість. Суд встановив обов’язок державного реєстратора належно розглянути заяву та перевірити наявність або відсутність технічної помилки.
5. Остаточне рішення Верховного Суду
За результатами касаційного перегляду Верховний Суд дійшов висновку, що суд першої інстанції ухвалив правильне по суті рішення, однак допустив помилки в окремих мотивах його обґрунтування. Натомість апеляційний суд безпідставно скасував рішення суду першої інстанції.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 349 та частини четвертої статті 351 КАС України Верховний Суд постановив:
Касаційну скаргу Державного навчального закладу «Одеський центр професійно-технічної освіти» задовольнити частково.
Постанову П’ятого апеляційного адміністративного суду від 05 березня 2026 року у справі № 420/21964/23 скасувати.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2025 року змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції цієї постанови.
В іншій частині рішення Одеського окружного адміністративного суду від 25 серпня 2025 року залишити в силі.
Постанова суду касаційної інстанції набрала законної сили з дати її ухвалення та не може бути оскаржена.
6. Практичне значення постанови
Постанова Верховного Суду від 15 вересня 2026 року у справі № 420/21964/23 має важливе значення для практики державної реєстрації речових прав на нерухоме майно.
З її положень можна виокремити такі практичні висновки.
Заявник не повинен виконувати функції державного реєстратора.
Обов’язок формування та реєстрації заяви в базі даних Державного реєстру прав покладається на державного реєстратора або адміністратора ЦНАП у межах визначених законодавством повноважень.
Орган місцевого самоврядування не може підміняти державного реєстратора.
Якщо звернення адресоване державному реєстратору, орган місцевого самоврядування не повинен самостійно вирішувати питання, які належать до компетенції державного реєстратора.
Неналежна організація роботи органу влади не повинна порушувати права заявника.
Принцип належного урядування передбачає, що негативні наслідки помилок та організаційних недоліків державних органів не можуть автоматично покладатися на особу.
Державний реєстратор зобов’язаний належно реагувати на виявлені недоліки документів.
Якщо подані документи не відповідають установленим вимогам, державний реєстратор повинен застосувати передбачені законом процедурні механізми, зокрема зупинення розгляду заяви або відмову за наявності відповідних законних підстав.
Виправлення встановленої технічної помилки не є дискреційним повноваженням.
Якщо державний реєстратор установив наявність технічної помилки у передбаченому законом порядку, він зобов’язаний її виправити. Водночас саме встановлення факту такої помилки потребує перевірки документів реєстраційної справи.
Виправлення технічної помилки та зміна функціонального призначення нерухомості - не тотожні процедури.
Необхідно встановити, чи дійсно відомості були помилково внесені до Державного реєстру прав під час первинної реєстрації, чи йдеться про необхідність зміни функціонального призначення об’єкта нерухомості.
Судовий захист не повинен бути надмірно формальним.
Суд має забезпечувати ефективний захист порушених прав, а за необхідності може вийти за межі позовних вимог відповідно до частини другої статті 9 КАС України.
Висновок
Розглянута постанова Верховного Суду вкотре підтверджує, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно повинна здійснюватися з дотриманням чітко визначених законодавством процедур, а повноваження державного реєстратора не можуть підмінятися рішеннями інших посадових осіб. Водночас особа, яка звертається за адміністративною послугою, не повинна нести відповідальність за невиконання державним органом покладених на нього законом обов’язків.
Для власників нерухомого майна, землекористувачів, керівників підприємств та установ ця правова позиція є важливим орієнтиром у ситуаціях, коли необхідно виправити помилкові відомості Державного реєстру речових прав.
Головне: державний реєстратор зобов’язаний не просто отримати звернення, а забезпечити його належне процедурне опрацювання та розглянути питання в межах своєї компетенції. А процедурні помилки самого органу влади не можуть позбавляти заявника права на ефективний захист.
Для отримання індивідуальної консультації телефонуйте за номером: +38 (067) 405 69 55 (дзвінки приймаємо до 19:00), пишіть у Viber цілодобово або звертайтесь на електронну пошту: zemfondgroup@gmail.com.
Завжди раді вам допомогти! Ваш Земельний Фонд України.
Коментарі